почорнілих дерев'яних шафах, де справи такі старі, що в них бороди повиростали, висловлюючись канцелярським стилем, де червоні поворозки жалюгідно звисають, де від паперів дхне мишиними гулянками, де підлога сіра від пилу, а стеля жовта від диму. Дзеркало на каміні було мутне, на чавунних ґратках убого тліла пара головешок; годинник модерної штуківки був куплений франків за шістдесять десь на судовому розпродажу, а свічники при ньому у вельми кепському стилі рококо були цинкові, і фарба з них місцями позлазила, полишаючи голий металь. Пан Фрезьє, худий і хворобливий чоловічок із червоним прищуватим обличчям, що свідчило за його геть зіпсуту кров, раз-ураз почісував до того ж свою праву руку, а з-під перуки, надітої надто назад, видко було жахливий череп цегляного кольору. Він підвівся з плетеного крісла, де сидів на зеленій сап'яновій подушці, прибрав ласкавого вигляду й промовив приємним голосом, підсуваючи стільця:
— Пані Сібо, я гадаю?..
— Атож, пане, — відповіла дверниця, втративши свою звичайну впевненість.
Пані Сібо злякалась цього голосу, що дуже нагадував звук тріснутого дзвінка, й погляду — ще зеленішого за зеленуваті очі її майбутнього радника. Кабінет так продхнувся самим Фрезьє, що повітря в ньому здавалось зачумленим. Пані Сібо зрозуміла тепер, чому пані Фльорімон не зробилася панією Фрезьє.
— Пулен говорив мені про вас, люба дамо, — сказав ходатар тим підлесливим голосом, що зветься голоском, але все таки кислим і безбарвним, як місцеве вино.
Тут ходатар спробував задрапуватись, натягнувши на гострі коліна, прикриті геть поношеними мельтоновими штаньми, поли старого ситцевого халата, в якому з дірок зухвало випиналась вата, що своєю вагою отягала поли й розкривала почорнілий фланелевий каптанець. Зав'язавши з фертівським виглядом поворозки неслух'яного халата, Фрезьє зсунув щипцями дві головешки, що давно вже відбігли одна одної, як два
