хто такі спадкоємці, бо коли спадщина завидна, то спадкоємці — вороги.
Сібо розказала про Ремонанка та Елі Маґуса й заявила, що ці вправні дільці оцінили колекцію картин на шістсот тисяч франків…
— А чи куплять вони її за цю ціну? — спитав колишній повірений, бо бачите, пані, ділові люди в картини не вірять. Картина — це на сорок су полотна або на сто тисяч франків малюнку! Але картини на сто тисяч франків дуже добре відомі, і скільки помилок трапляється з цими цінностями, навіть найславетнішими. Один великий фінансист, якого галерію відвідували й ґравували (ґравували!), витратив, кажуть, на неї мільйони… Він помирає — бо всі мруть — і от його с п р а в ж н і картини пішли не більше, як за двісті тисяч франків! Треба привести до мене тих добродіїв… Перейдімо до спадкоємців.
І Фрезьє знову прибрав поставу слухача. Почувши ім'я президента Камюзо, він похитав головою й скривився, від чого Сібо зробилася надзвичайно уважною, вона спробувала прочитати по його чолі, по його жахливому обличчі, але побачила те, що по-діловому зветься камінним виразом.
— Атож, добродію, — казала Сібо, — мій пан Понс рідний кузен президента Камюзо де-Марвіль, він торочить мені про свою кревність двічі на день. Перша дружина пана Камюзо, шовковика…
— Що зробився допіру пером Франції…
— … була панна Понс, сестра вперших пана Понса.
— Вони троюрідні…
— Тепер вони ніякі, бо посварилися.
Пан Камюзо де-Марвіль пять років головував у мантському трибуналі перед тим, як переїхав до Парижу. Він не тільки полишив там спогади, але й зберіг ще й зв'язки, бо його наступник, той із суддів, з котрим він найбільше приятелював за свого перебування, ще й досі головував у трибуналі, отже знав Фрезьє досконало.
— Чи знаєте ви, пані, — сказав він, коли Сібо замкнула червоні шлюзи свого повноводого рота, — чи
