Танцівниця стала в драматичну позу й продеклямувала віршем:
— Покинь, Ельоїзо, пані вже відцвіла, дай їй спокій.
— Так ви будете нова Ельоїза?.. — спитала дверниця з удаваною наївністю, але дуже глузливо.
— Не погано, стара! — скрикнув Ґодісар.
— Це вже казано и переказано, — відповіла танцівниця, — у цього дотепа вже сиві вуса, пошукайте іншого, старенька… або от закуріть.
— Вибачте, пані, — сказала Сібо, — у мене нещастя, не в голові мені вам відповідати, обидва мої добродії дуже хворі… і щоб їх годувати та спокій їхній зберегти, я заставила цього ранку навіть одежу чоловікову от і квитанція…
— О, діло повертає на драму! — скрикнула прегарна Ельоїза. — В чому ж річ?
— Ви, пані, влетіли сюди, як…
— Як перша танцівниця, — докінчила Ельоїза. — Я суфлюю вам, пані!
— Ну, мені ніколи, — сказав Ґодісар. — Досить цих штук! Ельоїзо, це довірена жінка нашого бідного дириґента, який при смерті, вона прийшла мені сказати, щоб я на нього не надіявся, і я тепер у скруті.
— Ох, бідолашний! Так треба дати виставу на його користь.
— Це його зруйнує! — сказав Ґодісар. — Другого ж дня може виявитись, що він винен п'ятсот франків на шпиталі, які не визнають ніяких інших нещасних у Парижі, крім тільки своїх. Ні, стривайте, добродійко, якщо ви добиваєтесь Монтіонівської премії…
Ґодісар подзвонив, і театральний лакей зразу ж з'явився.
— Скажіть касирові, щоб прислав мені тисячу франків. Сідайте, пані.
— Ох, бідна жінка, вона плаче!.. — скрикнула танцівниця. — Це по-дурному… Слухайте, мамцю, ми його навідаємо, заспокойтесь. А скажи но, хінцю, — сказала вона директорові, одводячи його в куток, — ти хочеш
