й найміцніший потогін не в силі був викликати на його задубілій та жахливими недугами затнутій шкурі — спина та чоло йому трохи спітніли.
„Якщо справа й не витанцюється, — подумав він, — то я хоч порятуюсь, бо Пулен сказав, що я видужаю того дня, як знову зможу потіти“… — Пані… — сказав він, побачивши президентову, що вийшла до нього в хатньому вбранні.
І Фрезьє спинився та вклонився з тією покорою, що нею міністерські урядовці виявляють пошану до високого становища тих, до кого звертаються.
— Сідайте, пане, — мовила президентова, зразу ж пізнавши людину з суддівського світу.
— Пані президентова, я мав сміливість звернутися до вас у грошовій справі, яка торкається пана президента, бо певен був, що пан де-Марвіль, через своє високе становище, покинув би, мабуть, цю справу на призволяще й утратив би шістсот–вісімсот тисяч франків, якими не погребували б дами, що розуміються, по-моєму, на приватних справах багато краще, ніж найліпші судді…
— Ви казали щось про спадщину… — урвала президентова.
Амелію засліпила сума, але вона хотіла сховати свій подив, своє щастя й нагадувала нетерплячого читача, що не може діждатись розв'язки роману.
— Атож, пані, про втрачену для вас спадщину — о, цілком утрачену, — а я міг би, я зумів би вам її здобути…
— Кажіть, пане! — холодно промовила пані де-Марвіль, змірявши Фрезьє пильним поглядом.
— Я знаю, пані, ваші високі здібності, сам я з Манта. Голова трибуналу, пан Лебеф, приятель пана де-Марвіля, може дати йому відомості про мене.
Президентова так виразно випросталась, що Фрезьє мусів мерщій відкрити й закрити дужки в своїй мові:
— Така видатна жінка, як ви, відразу зрозуміє, чому я кажу передусім за себе. Це найкоротший шлях до спадщини.
Президентова відповіла рухом на це тонке зауваження.
