Три дні згодом, тим часом як Шмуке спав, — бо пані Сібо й старий музикант поділили між себе тягар догляду за хворим, — вона, за її висловом, зчепилася з бідним Понсом. Тут до речі буде зауважити одну сумну особливість запалення печінки. Хворі на печінку мають більший чи менший нахил дратуватися, гніватись, і гнів на хвилину полегшує їх, — це так, як і під час нападів пропасниці, коли хворий почуває в собі надмір сили. Після підступу настає сквоління, colapsus, мовляв за лікарями, і всі заподіяні в організмі втрати виявляються тоді в усій поважності. Отже, в недугах печінки, надто в таких, що беруться з великої туги, пацієнт після піднесення впадає в дуже небезпечну виснагу, бо пробуває він на суворій дієті. Це така пропасниця, яка збурює духовний механізм у людині, бо припасниці цієї немає ні в крові, ні в мозку. Напруженість усієї істоти призводить до мелянхолії, коли хворий починає ненавидіти самого себе. У такому становищі всякий дріб'язок може викликати небезпечне роздратовання. Не зважаючи на лікареві накази, Сібо, проста, недосвідчена й неосвічена жінка, не вірила у вплив духової системи на нервову. Пояснення пана Пулена здавались їй лікарськими вигадками. Їй конче хотілось, як і всім простолюдам, нагодувати Понса, і щоб вона нишком не давала шинки, яєшні та шоколяди з ваніллю, треба було суворого від доктора Пулена наказу:
— Дайте хоч шматочок чогось панові Понсу, і ви вб'єте його цим, як із пистоля.
