згадала, що треба бігти на четвертий поверх, там пожилець винен нам сімнадцять франків… а воно добре одержати сімнадцять франків, бо оце в аптеку заплатили, так у нас і двадцяти франків не лишилось… Треба ж було йому сказати — а він на доброго виглядає — панові Ґодісару… Мені це ім'я подобається… сущий тобі Роже Бонтан, і я б не відмовилась!.. Оцей уже не захворіє на печінку!.. Так треба ж було йому сказати, що вам… Ну, що вам негаразд, і він вас зразу звільнив.
— Звільнив! — страшним голосом скрикнув Понс, схопившись на ліжку.
Хворі загалом, а надто ті, що над ними смерть уже замахнулась косою, чіпляються за свої посади з тим завзяттям, з яким початківці їх добиваються. Тому звільнення мрущий й сприйняв, як свою першу смерть.
— Але ж доктор каже мені, — провадив він, — що мені зовсім гаразд і незабаром я процюватиму, як звичайно. Ви мене вбили, зруйнували, зарізали!..
— Та, та, та! — скрикнула Сібо. — Почали вже своєї! Ну що ж, хай я буду ваш кат, ви завжди, чорт бери, говорите такі милощі панові Шмуке, коли я одвернуся. Я добре розумію, що ви говорите, що там!.. Ви невдячне страхіття!
— Та ви ж не знаєте, що як моє одужання хоч на півмісяця запізниться, то мені скажуть, коли я вернусь, що я стара перука, що мій час минув, що я Імперія, рококо! — скрикнув хворий, що хотів жити. — Ґаранжо заприятелює в театрі з усіма — від контролера до прибиральника, він знизить діяпазон для акторки, що не має голосу, а Ґодісарові чоботи лизатиме, через своїх друзів друкуватиме всім хвальбу в фейлєтонах, а в такій крамниці, пані Сібо, завжди знайдуть, до чого присікатись!.. Якого біса ви надумались туди йти?..
— То пан Шмуке, чорт бери, радився зі мною про це цілий тиждень. Що ж робити, коли ви тільки себе знаєте! Ви ж такий егоїст, що всіх заморили б, аби тільки самому видужати!.. А бідний пан Шмуке за останній місяць геть занепав, у ньому ледвещо душа
