свою душу, надумали, що це зробити добре, то воно добре й є, янголе мій!
— Шмуке не міг сказати, щоб ви пішли до театру, не порадившись зі мною…
— Може його, бідолаху, розбудити, хоч він і спить, як праведник, та за свідка поставити?
— Ні, ні! — скрикнув Понс. — Якщо мій добрий і чулий Шмуке так вирішив, то, може, я сам гірший, ніж здавалося мені, — мовив він, глянувши страшенно тужливим поглядом по мистецьких речах, що прикрашали кімнату. — Треба прощатись із моїми дорогими картинами, з усім тим, що мені було за друзів… і з моїм божественним Шмуке!.. Ох, чи ж правда цьому?
Сібо, жорстока комедіянтка, затулила хусточкою очі. Ця німа відповідь кинула хворого в темне маріння. Приголомшений двома вдарами в такі чутливі місця, як громадське життя та здоров'я, — втрата становища й перспектива смерти, — він так знесилів, що не міг уже навіть гніватись. Він лежав похмурий, як сухотний після нападу кашля.
— Чи бачите, в інтересах пана Шмуке, — сказала Сібо, побачивши, що її жертва вже цілком приборкана, — треба було б послати по квартального нотаря, пана Троньйона, — чудова людина.
— Ви мені завжди про Троньйона нагадуєте… — сказав хорий.
— Ах, до того, що ви мені дасте, мені байдуже — він чи хто інший!
І вона хитнула головою на знак зневаги до багатства. Запанувала тиша.
У цю мить Шмуке, який спав уже більше, як шість годин, прокинувся від голоду, встав, вийшов до Понса в кімнату й мовчки дивився на нього якусь хвилину, бо пані Сібо поклала собі пальця на уста й прошепотіла:
— Шшш…
Потім підвелася, підійшла до німця й сказала йому на вухо:
— Слава богу, він ось засинає! А злий був, як бик!.. Що робити, він із хворобою змагається…
