Почувши ці слова, що їх він сподівався в безумстві надії, вартім безумства безнадії, бідний Шмуке, якого всі сили вичерпались, укляк, мов лопнута куля. Тепер його черга була впасти, він схилився на крісло, склав руки й подякував богові палкою молитвою. Для нього, це сталося чудо! Він вірив не в силу своїх заходів, а в бога, якого прикликав. Проте, чудо було тут природним явищем, і лікарі його часто спостерігають.
Хворий, оточений любов'ю, доглянутий від людей, що зацікавлені його життям, за рівних умов видужує, коли інший, на чужих руках бувши, помирає. Лікарі не хочуть у цьому бачити прояву несвідомого магнетизму, вони приписують цей наслідок розумному доглядові, точному додержанню їхніх наказів, але багацько матерів знають силу цих палких поривів зосередженого бажання.
— Мій добрий Шмуке!..
— Ні росмофляй, я почуй тебе зерцем. Спочіфай, спочіфай! — сказав, посміхаючись, музикант.
— Бідний друже! Благородне створіння! Божа дитина, що в бозі живе! Єдина істота, що мене любить!.. — уривково промовив Понс, і в голосі його бриніли ще невідомі переливи.
У цих словах була вся душа, що трохи не відлетіла, і Шмуке зазнав від них радости, майже що рівної з радощами кохання.
— Та я лефом путу! Я за двох працювайтиму!
— Слухай, мій добрий, і вірний, і незрівняний друже! Дай мені сказати, час не чекає, бо я мертвий, я не вичуняю після цих постійних криз.
Шмуке заплакав, як дитина.
— Слухай же, плакатимеш потім… — сказав Понс. — То християнин і мусиш скоритися. Мене обікрали, і це Сібо… Перед тим, як покинути тебе, мушу просвітлити тебе в життьових справах, яких ти не знаєш… Взято вісім картин, що коштують великі гроші.
— Фібач мені, я їх протаф…
— Ти?
