сам ходив, і надалі щодня турбувався про них для приятеля, бо, відколи зійшлися, вони щодня разом снідали на помешканні.
І не знаючи Парижу, можна уявити, що приятелі не уникнули паризького глуму, який ніколи нічого не милує. Шмуке й Понс, поєднавши свої достатки та злидні, надумали задля ощадности вкупі жити й нарівно сплачувати комірне за помешкання, дуже нерівно поділене, що містилося в тихому будинкові на тихій Нормандській вулиці в Маре. Що вони часто вкупі виходили й гуляли тими самими бульварами, то вуличні роззяви прозвали їх парою клацунів. Це прізвище звільняє від потреби давати тут портрет Шмуке, який був такий подібний на Понса, як годувачка Ніобеї, славетна ватіканська статуя, на Трибунську Венеру.
Пані Сібо, дверница того будинку, була стрижнем, на котрому крутилось хатнє життя цієї пари клацунів; але вона відограє таку видатну ролю в драмі, яка розв'язала це подвійне життя, що годиться залишити її портрет на той час, коли вона виступить на сцену.
Те, що лишається ще сказати про мораль цих двох істот, якраз найважче буде зрозуміти для дев'яносто дев'яти відсотків читачів сорок восьмого року XIX століття — можливо, через дивовижний фінансовий розвій, до якого спричинилось запровадження залізниць. Сказати лишається мало, а проте багато. Справді, треба змалювати надзвичайну чулість цих двох сердець. Позичмо образ із залізничного світу, хоч би в нагороду за позички, що залізниці в нас роблять. Поїзди тепер, женучи по рейках, стирають із них дрібнісінькі порошинки. Вкиньте таку непримітну для пасажирів порошинку в їхні жили, і вони заслабнуть на страшну недугу, що зветься камінною; вона смертельна. Так от, те, що для нашого суспільства, пущеного по металевій путі з швидкістю льокомотива, є невидна порошинка, якою воно нехтує, — ця сама порошинка, безупинно й при кожній нагоді потрапляючи в жилки цих двох істот, спричиняла їм мов би камінну недугу в серці. Через надмірну спочутливість до болів другого, кожен з них плакав від своєї безсилости; а до власних почуваннів
