Через годину Соваж привела до Шмуке в кімнату ще когось у чорному, на вигляд робітника.
— Пане, — сказала вона, — Кантіне ось ласкаво прислав вам трунаря нашої парафії.
Трунар вклонився співчутливо, але з певністю свого діла й почуттям своєї конечности: він по-знавецьки глянув на мерця.
— Яку ви хочете, пане? Соснову, просту дубову чи дубову з олив'яною підшивкою? З олив'яною підшивкою буде найпристойніше. Тіло на розмір звичайне… — сказав він.
Він намацав ноги, щоб зміряти тіло.
— Метр сімдесят! — додав він. — Ви, певне, гадаєте, пане, замовити панахиду в церкві?
—Шмуке дивився на нього так, як божевільні дивляться, готуючи якусь штуку.
— Вам треба, пане, — мовила Соваж, — узяти когось, щоб поклопотався всіма дрібницями.
— Караст… — промовила нарешті жертва.
— Хочете, я сходжу по пана Табаро, бо у вас багацько діла буде… А пан Табаро, найчесніша людина в кварталі.
— Атош, бан Дапаро! Мені бро нього сказаф… — переможно відповів Шмуке.
— Ну от, ви матимете спокій і зможете цілком віддатись своєму горю після наради з вашим повіреним.
На другу годину скромно з'явився діловод пана
