час переїзду, часом дуже довгого, з церкви на східнє кладовище, те паризьке кладовище, на пишні надгробки багате, де сходяться на останнє побачення всі гонори й розкоші. Байдужі заводять розмову, а засмучені починають, кінець-кінцем, слухати їх та розважатись.
— Пан президент уже поїхав на засідання, — казав Фрезьє до Вільємо, — і я не вважав за потрібне відривати його від праці в суді, однаково він спізнився б. Він є природний і законний спадкоємець, а що його скривджено на користь Шмуке, то я вирішив, що досить тільки його вповноваженому тут бути…
Топінар почав прислухатися.
— Що воно за один тримав четверту китицю? — спитав Фрезьє у Вільємо.
— Це фактор підприємства, що виробляє надгробки; він хоче одержати замовлення на пам'ятника, де збирається поставити три постаті — Музику, Малярство та Скульптуру, що плачуть за небіжчиком.
— Не погано, — сказав Фрезьє. — Старий варт цього, але такий пам'ятник коштуватиме шість-вісім тисяч франків.
— Авжеж!
— Якщо пан Шмуке замовить, то не коштом спадщини, бо на такі видатки всю спадщину можна перевести…
— Буде процес, але його виграють.
— Ну, та це його особиста справа! — вів Фрезьє. Добрий гендель буде підприємству… — шепнув Фрезьє на вухо Вільємо. — Бо коли духівницю скасують, за це я ручуся, або коли духівниці й зовсім немає, то хто ж їм заплатить?
Вільємо по-мавп'ячи засміявся. Потім того діловод пана Табаро й ходатар повели розмову півголосом і пошепки, та не зважаючи на стукіт екіпажа й усі перешкоди, театральний служник, вправний на здогади в залаштунковому житті, й тут здогадався, що законники збираються загнати бідного німця в скруту, а наприкінці навіть почув значуще слово „Кліші!“[1] Тоді
- ↑ Назва в'язниці.
