— Ох, та тут збожеволієш з радощів!.. От уже заздрощів буде в театрі, Розаліє!.. Та це неможливо, —
сказав він.
— Нашому добродієві не годиться жити в мансарді…
— Це туше топрі на кілька тень, що мені лишифся прошити!.. — сказав Шмуке. — То попачень! Іту на клатовищ… потифлюсь, що з Бон сом зропили… і самофлю кфитки на могил!
Пані Камюзо де-Марвіль була у великій тривозі. Фрезьє радився в неї з Ґодешалем та Бертьє. Нотар Бертьє та повірений Ґодешаль уважали духівницю, двома нотарями при двох свідках складену, за незаперечну, бо Леопольд Ганекен зформулював її дуже точно. На думку чесного Годешаля, коли теперішньому повіреному й пощастить обдурити Шмуке, то кінець-кінцем його однаково хтось просвітлить, хоч би й якийсь із тих адвокатів, що беруться на великодушність та чулість, аби самим висунутись. Отже, обидва міністерські урядовці пішли від президентової, порадивши їй не звірятись на Фрезьє, про якого вони, звісно, зібрали відомості. Тим часом Фрезьє, вернувшись після накладення печатів, накидав начорно виклик до суду в кабінеті президента, де пані де-Марвіль провела його з прохання тих урядовців, яким справа здавалась надто брудною, щоб президентові в неї втручатись, і які хотіли висловити панії де-Марвіль свою думку так, щоб Фрезьє не чув їх.
— А де ж ті добродії, пані? — спитав колишній мантський повірений.
— Пішли!.. І порадили мені відмовитись від справи! — відповіла пані де-Марвіль.
— Відмовитись! — сказав Фрезьє, стримуючи гнів. — Слухайте, пані…
І прочитав таке:
„На прохання і т. ін. (я поминаю балаканину).
„Зважаючи, що до рук пана голови суду першої інстанції подано духівницю, яку склали паризькі нотарі, п.п. Леопольд Ганекен та Олександер Крота при двох
