Мілорд глянув на пані Камюзо де-Марвіль із сумнівом, надзвичайно приємним для такої сухої жінки.
— Він обідав у мене тричі чи чотири рази на тиждень, — казала вона. — Він нас так любив! Ми вміли його цінити, митцям приємно бувати з тими, кому подобається їхній розум. До того ж дружина мій був йому єдиний родич. І коли панові де-Марвіль, який цього аж ніяк не сподівався, дісталась оця спадщина, пан граф волів краще купити все гуртом, аніж віддати колекцію на авкціон; ми теж воліли краще отак продати, бо жахлива б річ була розпорошити чудові речі, що так тішили нашого любого кузена! Елі Магус був тоді за цінувача, і отаким чином, мілорде я змогла купити котедж, що ваш дядько поставив, і де ви конче мусити нас ласкаво одвідати.
За касира в театрі, якого оренду Ґодісар передав з рік тому до інших рук, і досі працює пан Топінар; але він зробився похмурий, мізантроп і мовчущий; кажуть, що він якийсь злочин учинив, а лихослови театральні твердять, що причина його туги — це шлюб із Льольотою. Ім'я Фрезьє нагонить огиду на чесного Топінара. Може й чудним здається, що єдина, достойна Понса та Шмуке, душа знайшлася десь у нетрях бульварного театру.
Пані Ремонанк, налякана віщуванням панії Фонтен, не хоче їхати на село й сидить у своїй чудовій крамниці на бульварі Мадлени, ще раз овдовівши. Справді, овернець зумовив у шлюбнім контракті, що все майно по смерті одного з подружжя лишається другому, а тоді підсунув дружині чарку з купервасом, сподіваючись на її помилку; та з самими найкращими намірами переставила чарку, і Ремонанк сам її випив. Цей кінець, вартий такого негідника, свідчить на славу провидіння, що в забутті його обвинувачують побутописців — може й за те, що вони надуживають ним у розв'язках драм.
Даруйте помилки переписувача!
Париж, липень 1846 — травень 1847.
