що його обпала одна з тих недуг, яких коріння лежить у моралі. Щоб з'ясувати цю нудьгу від зламаної звички, досить зазначити якусь із безлічі дрібниць, що, мов кільця панциря, оповивають душу залізною сіткою. Одною з найбільших радостів колишнього Понсового життя, до того ж одною з утіх похлібця, була несподіванка, гастрономічне вражіння від надпрограмової страви, від ласощів, що їх господиня в буржуазних домах урочисто додає до обіду, щоб він здавався бенкетом! Цієї шлункової насолоди Понсові бракувало, пані Сібо з гордощів наперед розповідала йому меню. Періодична гострота Понсового життя геть зовсім зникла. В його обіді не було чого сподіватись на те, що в домах наших прадідів звалося закритою стравою. Ось цього Шмуке не міг збагнути. Понс був надто делікатний, щоб скаржитись, а коли й є щось сумніше за невизнаного генія, то це незбагнутий шлунок. Серце з розбитою любов'ю, ця драма, якою надуживають, виникає з хибної потреби, бож, коли створіння нас покидає, то можна любити самого творця, він має для нас цілі скарби. Але шлунок!.. Ніщо не дорівняється до його муки, бо життя-передусім! Понс жалкував за деякими кремами — справжніми поемами! за білими сосами — шедеврами! за дичиною з трюфелями — розкішшю! а над усе за славетними рейнськими коропами, що водяться тільки в Парижі, та з якими присмаками! Інший день Понс скрикував: „О, Софіє!“ згадуючи куховарку графа Попін. Почувши це зідхання, перехожий подумав би, що старий за коханкою сумує, а мова йшла про щось рідкосніше, про гладкого коропа під сосом, прозорим на вигляд, густим на язиці, під сосом, гідним монтіонівської премії! І від спогаду про колишні обіди диригент оркестри, опанований гастричною тугою, чимало схуднув.
На початку четвертого місяця, в кінці січня 1845 року, молодий флейтист, що звався Вільгельм, як мало не всі німці, і Шваб, щоб відзначитись від інших Вільгельмів, хоч це й не відзначало його від інших Швабів, визнав за потрібне звернути увагу Шмуке на стан диригента, бо в театрі вже почали за нього хвилюватись.
