імперію, не будучи надто карикатурний. Така поява, через тонкощі свої, стає надзвичайно цінна для спостерігача. Але для цієї сукупности дрібниць треба було аналітичної уваги, якою обдаровані знавці вуличного ґавування; а щоб здаля викликати сміх, у перехожого мусіла бути якась із тих нісенітностів, що, мовляв, очі колять і що їх актори жадають, щоб забезпечити успіх своїх виступів. Цей сухий і худющий дід носив спенцер горішкового кольору поверх зеленуватого фрака з білими металевими ґудзиками!.. 1844 року чоловік у спенцері це те саме, як би Наполеон зволив на дві години воскреснути.
Спенцера вигадав, як і назва його показує, один лорд, що, певно, пишався своїм гарним станом. Англієць цей ще перед Амієнським миром розв'язав справу, як прикривати груди, не виснажуючи тіла вагою того жахливого карика, що доживає тепер віку на спинах старих візників; та що тонкий стан мало в кого буває, то й мода на спенцери мала у Франції тільки тимчасовий успіх, хоч це й була англійська вигадка. Побачивши спенцер, чоловіки віком від сорока до п'ятдесяти років одягали думкою цього добродія в чоботи з закотами, в казімірові зелено-фісташкові штани з бантами — і бачили себе в убранні молодости своєї! Старі жінки пригадували свої перемоги! А юнаки питали, навіщо цей старий Алцібіяд урізав хвоста своєму пальту. В цьому перехожому все так чудово пасувало до спенцера, що ви, не вагаючись, назвали б його „людиною-Ампір“, як ото є „меблі-Ампір“, але він символізував Імперію тільки для тих, кому ця розкішна й ґрандіозна доба відома хоч би з вигляду, бо для цього треба було певної вірности спогадів про тодішні моди. Імперія вже така далека від нас, що не всяк зможе її уявити в її ґальо-грецькій дійсності.
Зсунутий на потилицю капелюх відкривав майже все чоло з тим зухвальством, з яким управителі та штатський люд того часу силкувався відповідати на зухвальство військових. До того ж це був жахливий шовковий капелюх, чотирнадцять франків ціною, що на ньому від великих і широких вух з'явилися з внутрішнього
