свого шкіряного жилета, свого корсета, звільнився від усіх своїх пут. Живіт одвис, виявилась гладкість. Дуб обернувся в башту, і обважнілість його рухів була тим жахливіша, що барон надзвичайно швидко старівся, граючи ролю Луї XII. Тільки брови чорніли, невиразно нагадуючи красуна-Гюло, як десь на феодальних мурах маленька деталь скульптури, з давен лишившись, нагадає про колишню велич замку. Від цієї невідповідности погляд, жвавий і молодий ще, тим більше вражав на його буроплямуватім обличчі, бо там, де так довго цвіли кольори рубенсівського тіла, виявлялись у синцях та в глибоких зморшках зусилля пристрасти, що змагалась з природою. Гюло був уже тією прекрасною людською руїною, де мужність проступає якимись кущами з ушей, з носа, на пальцях, справляючи вражіння мхів, що виросли на майже вічних пам'ятниках римської Імперії.
Як могла Валерія держати коло себе заразом і Кревеля, й Гюло, коли мстивому батальйонному командирові хотілося бучно справити над Гюло перемогу? Не відповідаючи зразу на це питання, що розв'яжеться в ході драми, можна тільки зауважити, що Лісбета з Валерією вигадала вдвох чудесну машину, якої могутня гра сприяла цьому наслідкові. Марнеф, коли дружина його розцвіла в середовищі, де вона тронувала, як сонце в зоряній системі, здавалось знову до неї запалав і безтямно в неї закохався. Ці ревнощі робили з Марнефа певну перешкоду й підносили ціну ласк його дружини. Проте до свого директора Марнеф ставився з довірою, що переходила в комічну добродушність. Єдиною особою, яку він полохав, був саме Кревель.
Марнеф, спустошений розпустою великих столиць, яку змалювали римські поети й для якої сучасна наша чеснота не має назви, став гидкий, як віщана анатомічна фігура. Але ця ходяча хвороба, прибрана в гарне сукно, ще ворушилась на тонких ногах у елегантних панталонах. Ці всохлі груди пахнули свіжою білизною, і мускус забивав
