— Ні, сто чортів, тільки світські жінки вміють так любити! — думав Кревель. — Як вона проводила мене на сходах, освітлюючи їх своїми поглядами — це я її так захопив! Де там Жозефі!… Жозефа шлюха! — скрикнув колишній комі-вояжер. — Що я сказав? Шлюха… Боже мій, я можу отаке й у Тюїльрі бовкнути… Ні, якщо Валерія не візьметься до мого виховання, то нічого з мене не буде… А мені-ж так хочеться виглядати аристократом… Ох, що за жінка, аж за живіт мене бере, коли гляне суворо… Яка грація, який розум! Жозефа ніколи так мене не хвилювала. А яка незнана виборність! А, он і добродій мій.
В темряві Вавилонської вулиці він постеріг високу, трохи згорблену постать Гюло, що тинявся коло рештовання недокінченого будинку, і пішов просто до нього.
— Добридень, бароне, бо вже за дванадцяту звернуло, мій любий! Що ви тут у біса робите?… Ви гуляєте під гарненьким дрібним дощиком. В наші літа це зле. Хочете, дам вам добру пораду? Ходімо кожен додому, бо, між нами, світла у вікні ви не побачите…
Коли сказав він останню фразу, барон відчув, що йому шістдесят три роки й що плащ на ньому мокрий.
— Хто це вам сказав?.. — спитав він.
— Валерія, чорт бери! Наша Валерія, що хоче бути тільки моєю Валерією. Ми партнери, бароне,
