розуміти, як цей злодій-Гюло міг утримувати якусь Женні Кадін… Ви виглядали, як імператриця. Вам не було ще тридцяти років, — провадив він, — ви видались мені молодою, прекрасною. Слово чести, того дня я зворушився до глибини душі, я думав: „Не будь у мене Жозефи, коли вже дядько Гюло своєю жінкою гребує, то вона прийшлася-б мені, як рукавиця“. Ох, вибачте, це вираз із моєї колишньої мови! Парфюмер дає себе часом знати, тому я й на депутатство надіятись не можу. Отож, коли барон мене так підло зрадив, — бо між старими молодцями, якими ми були, коханки друзів мусять бути священні, — тоді я заприсягнувся забрати в нього дружину. Це справедливо. Барон нічого не міг-би сказати, безкарність нам забезпечена. Ви вигнали мене з дому, як скаженого собаку, після перших-же слів, коли я торкнувся стану свого серця; цим ви подвоїли мою любов, мою упертість, коли хочете, і ви будете моя.
— Як саме?
— Не знаю, але це буде. Бачите, пані, дурний парфюмер (ще й колишній!) з єдиною думкою в голові сильніший за розумника, в якого їх тисяча. Ви причарували мене, і ви моя помста! Отже, я вас ніби двічі люблю. Я розмовляю з вами одверто, не вагаючись. От ви кажете мені: „я вашою не буду“, — а я спокійно балакаю з вами. Словом, мовляв та приказка, граю, розкривши карти. Так, ви будете моя, ви все-таки будете моєю коханкою. Це буде, бо від вашого чоловіка я всього сподіваюсь…
Пані Гюло глянула на цього рахубистого буржуа так пильно та злякано, що він подумав, чи не збожевіла вона, і спинився.
— Ви самі цього хотіли, ви зневажали мене, ви мене на це викликали, от я й сказав! — мовив він, почуваючи потребу виправдати дикість своїх останніх слів.
— Ох, дочка моя, дочка! — скрикнула баронеса мручим голосом.
