— О, годі! — скрикнула Валерія, уриваючи барона. — Марнеф ніколи не був і не буде, не може вже бути моїм чоловіком. Перший, єдиний, кого я люблю, несподівано вернувся… Це не моя причина! Але гляньте на Анрі, гляньте й на себе. Потім подумайте, чи може вагатись тут жінка, надто коли вона любить. Любий мій, я не утриманка. Віднині я не хочу бути між двома старими, як та Сюзанна. Якщо я вам дорога, то ви будете, ви й Кревель, нашими друзями, але всьому кінець, бо мені двадцять шість років, я хочу надалі бути святою, чудовою, гідною дружиною, як ваша.
— Оце так? — сказав Гюло. — Ах, ось як ви мене зустрічаєте, коли я прийшов до вас, як папа, з повними руками індульгенцій!.. Ну, так чоловік ваш не буде ніколи ні начальником канцелярії, ні кавалером Почесного Легіону.
— А це ми ще побачимо! — сказала пані Марнеф, певним способом глянувши на Гюло.
— Не треба гніватись, — розпачливо промовив Гюло, — сьогодні ввечері я прийду, і ми порозуміємося.
— У Лісбети, я згодна!..
— Гаразд, у Лісбети!.. — сказав закоханий дідуган.
Гюло з Кревелем вийшли разом і на сходах весь час мовчали; а на вулиці ззирнулись і сумно засміялись.
— Старі безумці ми з тобою!.. — сказав Кревель.
— Я їх спровадила, — сказала пані Марнеф Лісбеті, сідаючи знову до столу. — Я ніколи не любила, нє люблю й не любитиму нікого, крім мого ягуара, — додала вона, посміхаючись до Анрі Монтеса. — Лісбето, дівонько моя, чи ти знаєш?.. Анрі простив мені всю ту бридоту, до якої призвели мене злидні.
— Це моя вина, — мовив бразилієць, — я повинен був прислати тобі сотню тисяч франків.
— Бідолашний! — скрикнула Валерія. — Я повинна була заробляти на життя, але пальці мої до цього не створені… спитай у Лісбети.
