— Якщо ви, мавши честь інтимно знати Камілу Мопен, висловлюєте таку думку, — відповів Стідман, — то що вже нам думати?
— Коли ви зробите з Даліли, любий мій графе, портрет Валерії, — сказав Кревель, що покинув на хвилинку гру й усе чув, — так я за один примірник цієї групи заплачу тисячу екю. Атож, сто чортів, тисячу екю, хай я лусну!
— Лусну? Що це таке? — спитав Бовізаж у Клода Віньйона.
— Треба, щоб пані згодилась позувати… — сказав Стейнбок, кивнувши Кревелеві на Валерію. — Спитайте її.
В цю мить Валерія сама принесла Стейнбокові чашку чаю. Це було щось більше за відзнаку, це була ласка. В тій манері, як жінки виконують цей обов'язок, є ціла мова; але жінки це добре знають, тому можна було-б написати цікавого нариса про їхні рухи, жести, погляди, про тон і притиски їхнього голосу, коли вони виконують цей, на взір такий простий, акт ввічливости. Від холодно сформульованого питання: „Вип'єте чаю? — Хочете чаю? — Чашку чаю?“ та наказу, щоб принесла його німфа, яка урну тримає, — до величезної поеми Одаліски, що йде від чайного столу з чашкою в руці до баші свого серця, подає йому ту чашку покірливо, припрошує його ласкаво із сласними обіцянками в погляді — в цій дії фізіолог може спостерігти всі жіночі почуття, починаючи з відрази, байдужости аж до признань Федри Іполітові. Жінки можуть тут поводитися по своїй уподобі то зневажливо до образи, то покірливо до східнього рабства. Валерія була щось більше від жінки, це був змій у жіночій подобі, і вона довершила своє диявольське діло, підійшовши до Стейнбока з чашкою чаю в руках.
— Я вип'ю, — шепнув митець Валерії, підводячись і торкаючись її пальців своїми, — стільки чашок чаю, скільки вам буде завгодно, аби тільки ви отак їх підносили!..
