менше! Критика має чим дошкуляти нам. За Реставрації людей призначали, щоб дати їм платню, а про роботу не турбувалися… Ми давні товариші…
— Так, — відповів барон, — саме тому, щоб не порушити нашої давньої і дорогоцінної приязни, я й…
— Гаразд, я виїду, старий… — сказав начальник, постерігши ніяковість на обличчі Гюло. — Але бережіться! Ви маєте ворогів, тоб-то людей, що заздрять на вашу чудову платню, а тримаєтесь ви тільки на одному якорі. Ах, коли-б ви були депутатом, як от я, тоді-б не було чого боятися! Отже, держіться добре…
Ці дружні слова справили на державного радника велике вражіння.
— Слухайте, Рожере, в чому річ? Не розмовляйте зі мною загадками.
Той, кого Гюло назвав Рожерем, глянув на Гюло й потиснув йому руку.
— Ми — занадто давні товариші, то-ж і годиться мені порадити вас. Якщо хочете вдержатись, то мусите сами про це подбати. Отже, у вашому становищі, замість просити в маршала посаду пана Коке для Марнефа, я попросив-би його скористуватись своїм впливом і залишити мене в державній раді на звичайній посаді; а департамент свій віддав-би, як той бобер, мисливцям.
— Як, хіба маршал забуде…
— Старий мій, маршал так завзято боронив вас на засіданні ради міністрів, що ніхто вже й не думає вас усувати, але питання про це стояло!.. Тому не давайте приводу… Я не хочу вам більше нічого казати. Тепер ви ще можете влаштуватись, бути державним радником і пером Франції. Та коли довго чекатимете, коли накличете на себе догану, тоді я ні за що не ручуся… Чи виїздити мені?
— Почекайте, я побачуся з маршалом, — відповів Гюло, — і пошлю брата розвідати територію в нашого хазяїна.
