— Все уриваєте свого батька!… — гримким голосом крикнув барон, дивлячись на сина.
— Батьку, вислухайте мене, — сказав Вікторен твердо і ясно, голосом депутата-пуританина. — Я надто добре знаю, як повинен вас шанувати, пошани цієї я не зраджу ніколи, і ви, певна річ, завжди матимете в моїй особі найпокірнішого і найслух'янішого сина.
Кожен, хто буває на засіданнях Палати, пізна́є способи парламентської боротьби в цих тягучих фразах, якими заспокоюють обурення й виграють час.
— Ми зовсім не вороги вам — казав Викторен, — я посварився з своїм тестем, паном Кревелем, через те, що викупив у Вовіне на шістдесят тисяч франків векселів, і гроші ці, мабуть, потрапили до рук пані Марнеф. О, я не ганю вас, батьку, — додав він, відповідаючи на баронів жест, — але хочу тільки приєднати й свій голос до голосу кузини Лісбети і зауважити вам, що, коли відданість моя до вас сліпа, батьку мій, і безмежна, любий батьку, то кошти наші, на жаль, обмежені.
— Гроші! — сказав, падаючи на стільця, пристрасний дід, приголомшений цим міркуванням. — І це мій син! Свої гроші, пане, ви одержите, — мовив він, підводячись.
І пішов до дверей.
— Гекторе!
На цей крик барон обернувся, і дружина раптом побачила його залляте слізьми обличчя; вона оповила його руками з силою розпуки.
— Не йди від нас так… не покидай нас у гніві. Я-ж нічого тобі не сказала!..
Почувши цей величний крик, діти кинулися навколішки перед батьком.
— Ми всі вас любимо, — сказала Гортензія.
Нерухома, як статуя, Лісбета споглядала на цю групу з чудовою посмішкою на устах. В цю мить у передпокій зайшов маршал Гюло, почувся його голос. Родина зрозуміла, як важливо зберегти все
