— Добридень і до побачення, брате! — сказав він маршалові. — Прощайте, діти, прощай, моя люба Аделіно. А ти що гадаєш робити, Лісбето? — спитав він.
— Гадаю в маршала господарювати, бо до кінця життя свого хочу бути вам у послузі, тому або тому.
— Не кидай Валерії, поки я з тобою не побачусь, — шепнув Гюло кузині. — Прощай, Гортензіє, неслух'яночко, будь розважлива, у мене важливі справи наспіли, про твоє замирення пізніше поговоримо. Думай про це, моя добра киценько, — сказав він, цілуючи її.
Він покинув дружину й дітей такий схвильований, аж вони злякались.
— Лісбето, — сказала баронеса, — треба довідатись, що це Гекторові трапилось, я ніколи не бачила його в такому стані; лишайся ще дня два-три в тієї жінки; їй він усе каже, і ми таким чином дізнаємось, чого це він раптом перемінився. Не турбуйся, шлюб твій з маршалом ми влаштуємо, бо шлюб цей конче потрібний.
— Ніколи не забуду, яка відважна була ти цього ранку, — сказала Гортензія, цілуючи Лісбету.
— Ти помстилася за нашу матір, — сказав Вікторен.
Маршал цікаво спостерігав вияви приязни, якими ущедряли Лісбету, а вона, вернувшись, розповіла про цю сцену Валерії.
Цей ескіз допоможе безневинним душам зрозуміти те різноманітне спустошення, що чинять панії Марнеф у родинах, та ті способи, якими вони разять бідних чесних жінок, хоч, здається, й не мають з ними жадних стосунків. Але коли перенести в думці цей розбрат до вищих шарів суспільства, до трону, й зважити, чого коштують коханки королів, то можна зрозуміти глибінь вдячности народньої до державців, що подають приклад добрих звичаїв та родинного життя.
