— А, так ви знаєте, що це домок пана мера.
— Звичайно.
Комісар злегка підійняв капелюха й уклонився старому.
— Ви дуже закоханий, я мовчу, — сказав він. — Я шаную застарілі пристрасті не менше, як лікар — застарілі хвороби… Знаю, що й у пана Нусінґена, банкіра, теж така пристрасть була…
— Це мій друг, — обізвався барон. — Часто й вечеряти доводилось з прекрасною Естер, вона варта тих двох мільйонів, що йому коштувала.
— Ба більше, — сказав комісар. — Ця забаганка старого фінансиста чотирьом душам коштувала життя. О, ці пристрасті, вони як холера…
— Що ви хотіли цим сказати? — спитав державний радник, якому цей натяк не сподобався.
— Навіщо відбирати у вас ілюзії? — відказав поліцейський комісар. — Так рідко буває, щоб вони збереглися у ваші літа.
— Звільніть мене від них! — скрикнув державний радник.
— Потім лікаря проклинають, — відповів комісар, посміхаючись.
— Ради бога, пане комісар!..
— Ну, жінка ця змовилась із своїм чоловіком!..
— О!
— Так буває, пане, два рази з десяти. О, ми на цьому знаємось!
— Чи ви можете довести це спільництво?
— О, передусім чоловік!.. — спокійно сказав хитрий комісар, як той хірург, що звик патрати рани. — На його пласкій, жахливій фізіономії так і написана спекуляція. Але чи немає у вас дорогого для вас листа від цієї жінки, де мова йдеться про дитину…
— Він такий для мене дорогий, що я завжди ношу його з собою, — відповів барон Гюло комісарові, риючись у боковій кешені, щоб витягти папіровника, з яким ніколи не розлучався.
— Облиште папіровника на місці, — сказав комісар, грізний, як акт обвинувачення, — лист ось де.
