посміхався! Посмішка ця була така безглузда, аж омилила баронесу, що добачила в ній якогось доброго виразу.
— Ви бачите жінку вже не в розпачу, а в агонії чести, жінку, що на все зважилась, друже мій, аби не допустити злочинів…
Боючись, щоб не ввійшла, бува, Гортензія, вона замкнула двері й так само поривчасто впала перед Кревелем навколішки, взяла його за руку й поцілувала її.
— Будьте моїм рятівником! — сказала вона. Вона гадала, що в серці негоціянта є великодушні струни, її охопила зненацька надія здобути двісті тисяч франків, не втрачаючи своєї чести. — Купіть мою душу, ви-ж хотіли купити чесноту!.. — вела вона, божевільно на нього глянувши. — Довіртесь моїй чесноті, моїй честі, якої міць вам відома! Будьте мені другом! Врятуйте цілу родину від руїни, від сорому, від розпачу, не дайте їй упасти в багно, де болото перемішане з кров'ю! Ох, не вимагайте від мене пояснень!.. — сказала вона, коли Кревель хотів заговорити. — Надто-ж не кажіть мені: „я це вам наперед казав“, як ті щасливі друзі нещасного. Ну, послухайтеся-ж тієї, що ви любили, послухайтеся жінки, яка, до ваших ніг упавши, виявляє цим, може, найвище благородство; не вимагайте від неї нічого, чекайте всього від її вдячности!.. Ні, не давайте нічого, але позичте мені, позичте тій, кого ви називали Аделіною!..
Тут сльози полилися так рясно, Аделіна так заридала, аж рукавиці Кревелеві змокріли. Слова: „мені треба двісті тисяч франків!“ насилу можна було розібрати в потокові плачу, так як неможна помітити хоч-би й найбільшого каміння в повіні альпійських водоспадів, коли тане сніг.
Отака недосвідчена Чеснота! Порок нічого не просить, як бачили ми на прикладі пані Марнеф, йому все само пропонується. Такі жінки стають вимогливі тільки тоді, коли вони зробилися вже
