ні про кого не лихословила, не добивалася блиску, в усе вдумувалась і наслідувала найпорядніших жінок, кращого роду.
Року 1815 Гюло тримався лінії принца Вісембурзького, одного з своїх найближчих друзів, і взяв участь в організації тієї імпровізованої армії, якої поразка закінчила наполеонівський цикл у Ватерлоо. Року 1816 барон був у ганьбі від міністерства Фельстра, і знову до інтенданства його покликано тільки 1823 року, коли він став потрібний для еспанської війни. 1830 року він знову з'явився у військовому уряді, як директор департаменту, коли Луї-Філіп зробив щось ніби вербунок серед старих наполеонівських банд. По вступі на престіл молодшої галузі, якій він був спритним поборником, барон лишився незмінним директором у військовому міністерстві. Крім того, він дістав маршальське жезло, і король нічого вже не міг для нього зробити, хіба що призначити міністром або пером Франції.
Не маючи праці з 1818 до 1823 року, барон Гюло віддався пильному служінню жінкам. Пані Гюло залічувала перші зради свого Гектора до часів великого фіналу імперії. Отже баронеса дванадцять років у своєму шлюбному житті неподільно грала ролю prima donna absoluta. Ще й досі вона тішилась старою, закляклою приязню, яку почувають чоловіки до дружини, коли вона бере на себе покірну ролю лагідної та чеснотливої подруги; вона знала, що жадна суперниця не встоїть проти єдиного слова докору, але заплющувала очі, затикала уші й не хотіла нічого знати про поведінку чоловікову по-за домом. Словом, ставилась до Гектора, як мати до пещеної дитини. За три роки перед розмовою, що оце відбулася, Гортензія пізнала батька в театрі Вар'єте, що сидів у літерний ложі бенуару з Женні Кадін, і скрикнула:
— Он тато!
— Ти помиляєшся, мій янголе, він у маршала, — відповіла баронеса.
