— Яка дитинність! — сказав маршал. — Я знаю, де ті двісті тисяч франків і зараз заверну їх. Подавайте прохання про відставку! — додав він, кидаючи подвійний аркуш добірного паперу до столу, де сидів державний радник, у якого ноги підігнулись. — Ваш процес був-би ганьбою для всіх нас, то-ж я здобув від ради міністрів волю чину в цій справі. Коли ви згоджуєтесь на життя без чести, без моєї пошани, на ниче життя, то матимете відставку, яку ви заробили. Тільки подбайте, щоб про вас швидше забули.
Маршал подзвонив.
— Урядовець Марнеф тут?
— Так, ваша високість, — сказав пристав.
— Хай зайде.
— Ви, — крикнув міністр, побачивши Марнефа, — ви та дружина ваша, з наміром зруйнували присутнього тут барона д'Ерві!
— Пане міністр, прошу вибачення, ми дуже бідні, живу я тільки з посади, у мене двоє дітей, з них останній у моїй родині з'явиться від пана барона.
— Яке шахрайське обличчя! — сказав принц, показуючи маршалові Гюло на Марнефа. — Досить крутні, — провадив він, — віддасте двісті тисяч франків або в Алжир підете.
— Але-ж, пане міністр, ви не знаєте моєї дружини, вона все проїла. Пан барон що-дня запрошував шість душ обідати… В мене витрачалось п'ятдесят тисяч франків на рік.
— Ідіть геть, — сказав міністр гримким голосом, що колись кликав у атаку в розпалі бою, — через дві години одержите оповістку про здачу посади… ідіть.
— Волію краще у відставку податись, — зухвало сказав Марнеф, — бо це вже занадто — бути в моєму становищі та ще й побитим; це мені не до вподоби.
І вийшов.
— Яка наволоч, — сказав принц.
