— Мамі… — мовив барон. — Маєте рацію, сину мій.
— Помешкання під нами, в нашому павільйоні, — докінчила Селестіна за дружину.
— Я вам заважаю, діти мої?.. — сказав барон з лагідністю людини, що сама себе засудила. — О, не турбуйтеся за майбутнє, вам не доведеться вже скаржитись на батька, і ви побачите його тільки тоді, коли вже не треба буде за нього червоніти.
Він обійняв Гортензію і поцілував її в чоло. Простягнув руки до сина, що розпачливо кинувся в його обійми, догадуючись про батькові наміри. Барон знаком покликав до себе Лісбету й поцілував її в чоло. Потім пішов до своєї кімнати, а за ним і Аделіна в безтямній турботі.
— Брат мав рацію, Аделіно, — сказав він, беручи її за руку. — Я не годен родинного життя. Я зважився тільки в серці благословити своїх бідних дітей, яким закинути я нічого не можу; бо від людини безчесної, від батька, що робиться вбійником, бичем родини, замість бути її оборонцем та славою, благословення може бути згубним; але я їх що-дня благословлятиму здалеку. А тебе тільки бог всемогутній може нагородити по твоїх заслугах!.. Прости мене, — сказав він, ставши перед дружиною навколішки й зрошуючи слізьми її руки.
— Гекторе, Гекторе! Помилки твої великі, але милосердя боже безмежне, і ти можеш усе виправити, коли лишишся зі мною… Проймися християнськими почуттями, друже мій… Я тобі дружина, а не суддя. Я твоя річ, роби зі мною, що хочеш, веди мене скрізь із собою, я почуваюсь на силу розрадити тебе, скрасити твоє життя любов'ю, дбайливістю та пошаною!.. — Наші діти влаштовані, я їм уже непотрібна. Дозволь, я спробую бути твоєю втіхою, твоєю розвагою. Дозволь мені ділити з тобою тягар твого вигнання, твоїх злиднів, щоб полегшити їх. Я завжди буду тобі чимсь корисна, хоч-би тим, що тобі на прислугу не доведеться втрачатись.
