ти викриєш таємницю мого вигнання. Заспокойся, не плач, Аделіно… Справа йде про якийсь місяць…
— Де ти поїдеш? Що робитимеш? Що з тобою буде? Хто догляне тебе, вже немолодого? Дозволь і мені зникнути з тобою, ми поїдемо закордон, — сказала вона.
— Гаразд, побачимо, — відповів він.
Барон подзвонив, сказав Ларієті зібрати всі свої речі й спакувати їх нишком і швидко. Потім попросив дружину, поцілувавши її дуже палко, зовсім для неї незвично, щоб вона залишила його на хвилинку самого написати потрібні для Вікторена вказівки, обіцяючи покинути дім тільки вночі й тільки з нею. Тільки-но баронеса вернулась до вітальні, хитрий старий пройшов через убиральню в передпокій і вийшов з дому, передавши Марієті шматок паперу, де написано: „Речі мої вишліть залізницею в Корбейль, до запитання, панові Гектору“. Барон, узявши візника, їхав уже Парижем, коли Марієта показала баронесі записку, сказавши їй, що барон допіру вийшов. Аделіна кинулась до кімнати, тремтячи дужче, ніж будь-коли; злякані діти побігли за нею, почувши пронизливий крик. Баронесу підняли непритомну, мусіли її в ліжко покласти, бо її охопила нервова пропасниця, що цілий місяць тримала її між життям та смертю.
— Де він? — тільки ці слова від неї й чули.
Вікторенові розшуки нічого не дали. От чому. Барон поїхав на площу Пале-Рояль. Там цей хитрик, знову опанувавши весь свій розум, щоб здійснити план, обмислений ще тоді, як він, пригнічений болем і тугою, лежав у ліжкові, перейшов Пале-Рояль і найняв розкішну двірську карету на вулиці Жокеле. З його наказу візничий під'їхав з вулиці Віль-л'Евек до готелю Жозефи, де, на крик візничого, перед такою пишною каретою розчинено ворота. Жозефа, з цікавости, вийшла — лакей їй сказав, що поважний старий, який не може зійти з карети, просить її вийти на кілька хвилин.
