одержуватимеш пенсію, то віддаси герцогові ці сімнадцять тисяч франків. Тимчасом, житимеш собі, як півень у просі, ще й у таких нетрях, де поліція ніколи тебе не знайде! Ходитимеш у грубому касториновому сурдуті й виглядатимеш на статечного домовласника. Назвешся Тулем, якщо хочеш. А я здам тебе Біжу, як одного з дядьків своїх, що приїхав, збанкротувавши, з Германії, і коло тебе впадатимуть, як коло бога. Он як, татку!.. Хто зна? Може ти й не шкодуватимеш? Якщо тобі нудно стане, припаси якусь гарну одежину, прийдеш до мене пообідати й вечір згаяти.
— Я-ж хотів бути чесним, статечним!.. Слухай, добудь мені в позику двадцять тисяч франків, і я поїду багатства шукати в Америку, як мій друг д'Еґлемон, коли Нусінґен його зруйнував…
— Ти! — скрикнула Жозефа. — Облиш добропристойність крамарям, простим людям, французьким громадянам, у яких, крім чесноти, нічого за душею немає! Ти родився не за тим, щоб тюхтієм бути, ти для чоловіків те, що я для жінок — геній гультяйства!
— Ранок покаже, побалакаємо про це завтра.
— Ти пообідаєш із герцогом. Мій д'Ерувіль прийме тебе ввічливо, немов-би ти батьківщину врятував! І завтра ти щось вирішиш. Ну, веселіше, старий! Життя — це одежа; коли вона брудна, її чистять, коли подерлась — латають, але, поки можна, ходять одягнені!
Від цієї філософії пороку та його захватности пекучі болі Гюло развіялись.
Другого дня о дванадцятій годині після розкішного сніданку Гюло побачив один з тих живих шедеврів, що їх тільки Париж може творити завдяки постійному співжиттю Пишноти й Злиднів, Пороку й Чесноти, стриманого Бажання й невсипущої Спокуси, які роблять це місто спадкоємцем Ніневії, Вавілону й імператорського Риму. Панна Олімпія Біжу, шіснадцятилітня дівчинка, мала те чарівне обличчя, що Рафаель знаходив для своїх
