городного, чистого в своїй могутності кохання. Жагучі рухи молодости в обличчі, веселощі в рисах, порив юности, свіжість життя, повінь здоров'я пашили від неї й сягали навкруги електричним промінням. Гортензія чарувала погляд. Коли її ультрамаринові очі, повиті серпанком незайманости, спинялись на перехожому, той мимоволі тремтів. До того-ж, жадне ластовиння, яким ці золотаві білявки платять за свою молочну білість, не псувало її обличчя. Висока, повненька, але не гладка, струнка в стані, якого благородство дорівнювалось материного, вона варта була назви „богиня“, що так щедро раздавали давні автори. То-ж хто-б не побачив Гортензію на вулиці, не міг стриматись від вигуку: „Боже мій, яка красуня!“ А вона дійсно була така невинна, що казала вдома: „Чого це, мамо, вони всі кричать — красуня! — коли ти зі мною? Хіба-ж ти не краща за мене?..“ І справді, баронесу, хоч їй було вже за сорок літ, аматори сонячного заходу вподобали-б перед дочкою, бо вона, як кажуть жінки, ще не втратила своїх переваг, а це рідкосне явище, зокрема в Парижі, де в цій справі наробила шелесту Нінон — так бо всім здавалося, що вона знедолила всіх погануль у XVII столітті.
Думаючи про дочку, баронеса вернулась до батька, почуваючи, що він занепадає поступово, аж поки не опинеться в покидьках суспільства й позбудеться, може, праці в міністерстві. Думка про падіння свого божка разом з невиразним передчуттям того нещастя, що пророкував Кревель, — була для бідної жінки така страшна, що вона знепритомніла, мов нервово-недужа.
Кузина Бета, розмовляючи з Гортензією, поглядала вряди-годи, чи не можна їм уже вернутись до вітальні; та молода кузина так замучила її своїми питаннями на той час, коли баронеса знову відчинила скляні двері, що вона цього й не примітила.
Лісбета Фішер, на п'ять років молодша за пані Гюло, хоч була дочкою старшого Фішера, і не
