підтримує в ньому лінощі… Ах, якби ти схотіла, сестричко, то могла-б ще вернути собі дружину.
Гортензія заперечливо похитала головою.
— Повір мені, становище твоє незабаром зробиться нестерпучим, — казала далі Селестіна. — Перший час гнів та розпач, обурення додавали тобі сили. Нечувані нещастя, що впали на нашу родину — дві смерті, руїна, катастрофа з бароном Гюло, — заклопотали тобі розум і серце; але тепер, коли ти в тиші й спокої живеш, тобі не легко буде терпіти порожнечу свого життя; а що ти не можеш, не хочеш звертати з чесного шляху, то доведеться помиритися з Венцеславом. Така й Вікторенова думка, а він тебе дуже любить. Є щось міцніше за наші почуття, це природа!
— З таким негідником! — скрикнула горда Гортензія. — Він любить цю жінку, бо вона годує його… Так вона й борги його сплатила?.. Боже мій, я вдень і вночі думаю про його становище! Він батько моєї дитини, і він безчестить себе…
— Глянь на свою матір, голубонько… — відказала Селестіна.
Селестіна належала до тих жінок, які, коли їм наведено докази, що ними й бретонських селян можна було-б переконати, знову розпочинають сотий раз свої примітивні міркування. Характер її трохи плаского лиця, холодного та звичайного, ясно-каштанове волосся, зачісане в рівні пасма, колір обличчя, — все свідчило в ній за розважливу жінку, не принадливу, але й не кволу.
— Баронесі дуже хотілося-б бути коло свого ославленого чоловіка, заспокоїти його, сховати його в своєму серці від сторонніх очей, — вела далі Селестіна. — Вона впорядила нагорі кімнату пана Гюло, немов з дня на день сподівається знайти його та оселити там.
— О, мати моя велична! — відповіла Гортензія. — Вона велична що-мить, що-дня протягом двадцяти шости років; але моя вдача не така… Що-ж поробиш! Иноді я сама на себе гніваюсь. Ах,
