Слова Лісбетині: „він жебрає в своїх колишніх коханок“ цілу ніч не давали баронесі спокою. Мов ті безнадійні хворі, що шахраям звіряються, мов ті люди, що до останньої дантівської сфери розпачу дійшли, або ті тонущі, що тріски хапаються замість линви, вона повірила, зрештою, у ницість, що ображала її навіть у натякові, і їй спало на думку вдатись по допомогу до тих огидних жінок. Вранці другого дня, не порадившись з дітьми, не сказавши й слова нікому, вона поїхала до панни Жозефи Мірах, примадонни королівської Музичної Академії, щоб знайти або загубити надію, що блиснула перед нею, як блудний вогник. О дванадцятій годині покоївка подала славетній співачці картку баронеси Гюло й сказала їй, що ця особа чекає коло ґанку й запитує, чи може панна прийняти її.
— Помешкання прибрано?
— Так, панно.
— Квітки свіжі?
— Так, панно.
— Скажи Жанові, щоб усе оглянув і скрізь лад дав раніш, як запросити ту даму, і щоб прийняли її як-найшанобливіше. Іди й вертайсь одягати мене, бо я хочу бути вродлива навдивовижу! — Вона глянула на себе в дзеркало. — Припорядімось! — подумала вона. — Порок мусить з'явитися перед
