— О, яке лихо, що я жонатий, сказав Венцеслав, — бо, коли-б був почекав, як казала Лісбета, то тепер з тобою міг-би одружитися.
— Треба бути поляком, щоб бажати дружину зробити з щирої коханки! — скрикнула Валерія. — Проміняти кохання на обов'язок, втіху на нудьгу!
— Знаю я, яка ти примхлива! — відповів Стейнбок. — Хіба я не чув, що ти говорила з Лісбетою про барона Монтеса, отого бразилійця?..
— Ти хочеш звільнити мене від нього? — сказала Валерія.
— Це був-би єдиний спосіб, щоб перешкодити тобі з ним бачитись, — відповів екс-скульптор.
— Знай-же, любенький, — відповіла Валерія, — що я берегла його для себе в чоловіки, бо-ж перед тобою я ні з чим не криюся!.. Через обіцянки, що я дала цьому бразилійцеві… (о, багато раніше, ніж з тобою познайомилась, — сказала вона, відповідаючи на жест Венцеслава). Ну, так через ці обіцянки, якими він тепер мучить мене, я мушу дружитися майже нишком, бо коли він дізнається, що я за Кревеля віддаюся, то він здібен… убити мене!..
— О, що-до цього страху!.. — сказав Стейнбок із зневажливим жестом, який означував, що небезпека ця нічого не може важити для жінки, яку любить поляк.
Зауважте, що в справах відваги в поляків немає найменшої хвальби, бо вони й справді глибоко хоробрі.
— А цей дурень Кревель свято хоче впорядити й виявити на моєму весіллі свої смаки до матеріяльної пишноти! Він такої труднації мені завдає, що не знаю, як і виплутатись.
Чи могла-ж Валерія признатись тому, кого божествила, що барон Анрі Монтес після розриву з бароном Гюло перебрав у спадок привілей приходити до неї у всякий час уночі й що, не зважаючи на свою спритність, вона не змогла ще добрати приводу до сварки, де-б бразилієць лишився перед нею кругом винним? Вона аж надто знала майже
