— Так от чим ваша вірність підбита? — сказала вона, ставши перед бразилійцем та показуючи йому на Сідалізу. — І ви давали мені обіцянки, якими й атеїста в справах любови можна переконати, і ради вас я все, навіть злочин робила!.. Ваша правда, пане, я — ніщо проти дівчини такого віку й такої вроди!.. Знаю, що ви мені скажете, — вела вона, показуючи на Венцеслава, якого безлад був надто видимим доказом, щоб його заперечувати. — Це моє діло. Коли-б я могла любити вас після цієї ганебної зради — бо-ж ви стежили за мною, ви купили кожну приступку цих східців, і господиню будинку, і покоївку, а може й Рену… Ох, як-же це гарно! Так коли-б у мене лишилось хоч трохи чуття до такого негідника, то я дала-б йому докази, від яких любов-би подвоїлась!.. Але я покидаю вас, пане, з усіма вашими сумнівами, які обернуться для вас у гризоту… Венцеславе, сукню мені.
Вона взяла сукню, одягла її, оглянула себе в свічадо й спокійно кінчила вбиратись, не зважаючи на бразилійця, так ніби була сама в кімнаті.
— Венцеславе! Ви готові? Ідіть попереду.
Куточком ока та через дзеркало вона весь час стежила за обличчям Монтеса, і в блідоті його добачила, здавалось їй, ознаку тієї кволости, що віддає цих міцних чоловіків під владу жіночого чару; то-ж вона взяла його за руку, підійшовши так близько, щоб він дихнув страшною, улюбленою запашністю, що п'янить закоханих, і почуваючи його тремтіння, глянула на нього з докором:
— Дозволяю вам розказати панові Кревелю про ваш наскок, він ніколи вам не повірить, тому я маю право одружитися з ним; післязавтра він буде моїм чоловіком!.. і я зроблю його дуже щасливим!.. Прощайте! Спробуйте забути мене…
— Ах, Валеріє! — скрикнув Анрі Монтес, обіймаючи її. — Це неможливо! Поїдеш у Бразилію?
Валерія глянула на барона й знову знайшла свого раба.
