„З глибокою і незмінною пошаною, ваша покірна слуга
Жозефа Мірах“
Коли про жахливу пані Нурісон і звістка пропала, коли тесть його одружився, зять вернувся під родинний дах, від нової мачухи жадного підступу не було чути, а мати його день-у-день поправлялась, тоді добродій Вікторен Гюло д'Ерві віддався своїм політичним та судовим справам, пірнувши в бистрий потік паризького життя, де години рахуються за дні. Маючи виголосити доповідь у Палаті Депутатів, він мусів наприкінці сесії попрацювати цілу ніч. Вернувшись додому коло дев'ятої години, він чекав, поки лакей принесе йому в кабінет свічки під абажуром, і думав про батька. Він дорікав сам-собі, що накинув це шукання співачці, і гадав другого дня зайти в цій справі до пана Шапюзо, коли це побачив біля вікна у вечірніх присмерках величну голову якогось діда з жовтим черепом і сивим волоссям.
— Скажіть, добродію, щоб пропустили до вас бідного самотника, що прийшов з пустині милостиню збирати на відбудування святої обители.
Адвокат здрігнувся, коли привид цей заговорив і раптом нагадав йому про віщування страшної Нурісон.
— Проведіть цього діда, — сказав він лакеєві.
— Він спаскудить, пане, увесь кабінет, — відпопів слуга. — На ньому руда одежа, якої він не міняв, відколи з Сирії вийшов, а сорочки й зовсім немає.
— Проведіть цього діда, — повторив адвокат.
Дід увійшов, Вікторен неймовірливо глянув на цього названого самотника-прочанина й побачив чудовий зразок тих неаполітанських ченців, що одежа їх споріднена з лахами неаполітанських жебраків, а шкіряні сандалі геть драні, як і сам чернець є дрантя людського роду. Це було так правдиво, що адвокат, хоч і непевний ще, а покартав себе за те, що в чарівництво пані Нурісон був повірив.
