люди й зразу знайдеш у сина ціле багатство. Ходімо, щастя наше буде цілковите. Ось незабаром уже три роки, як я шукаю тебе, і така певна була, що знайду, що й кімнату для тебе наготовила. Ох, іди звідци, іди з жахливого становища, в яке ти потрапив!
— Мені й самому хочеться, — сказав приголомшений барон, — але чи можна буде мені й малу забрати?
— Гекторе, відмовся від неї! Зроби це для своєї Аделіни, яка ніколи не просила в тебе жадної жертви! Обіцяю тобі дати дівчині посаг, добре одружити її, віддати її в науку. Хай хоч одна з тих, що щастя тобі давали, й сама буде щаслива, і не вкидайся більше ні в порок, ні в болото!
— Так це ти хотіла мене поженити?.. — спитав, посміхаючись, барон. — Зажди хвилинку, — сказав він, — піду нагору вдягнутись, там у скрині в мене є пристойна одежа…
Лишившись на самоті, баронеса знову оглянула жахливу храмницю й залилася слізьми: „Він жив тут, думала вона, а ми розкошували!.. Бідний, як-же покарано його, бо-ж він був сущою елегантністю!“ Пічник прийшов прощатися з своєю добродійкою, і баронеса сказала йому гукнути карету. Коли пічник вернувся, баронеса попросила його, щоб притулив у себе маленьку Аталу й забрав її зразу-ж.
— Ви скажіть їй, — додала вона, — що вона, коли слухатиметься пана кюре з святої Маделени, то одержить від мене в день свого першого причастя тридцять тисяч франків у посаг, і чоловіка гарного я їй дам, якогось доброго молодця!
— Мого старшого сина! Йому двадцять два роки, а за дівчиною він дух ронить!
В цю хвилину ввійшов барон, очі в нього були вогкі.
— Через тебе мушу розлучитись, — шепнув він дружині, — з єдиною істотою, що своєю любов'ю до мене нагадувала твою любов! Дівчина слізьми розливається, я не можу її так покинути…
