Справді, як пов'язати пізніший гімн на честь деспотизму Катерини Медічі з словами «споміж різних періодів нашої історії нема ганебнішого від регентства Марії Медічі»? За традицією Вольтера й Дідро подає Бальзак у «Біраговій спадкоємниці» й «Ізраелітці» образи жорстоких і хтивих слуг церкви, — він, що створить образи ідеальних сільських кюре в «Селянах» і «Сільському кюре»! А в листі 1822 р. до сестри Бальзак запитує — чи й досі ще ходить вона до церкви й стає навколішки «перед носіями забобонів (les prejugés) і церковним гіпсом», — він, що 1842 р. скаже: «Я пишу в світлі двох одвічних істин — релігії й монархії»! Алеж не забудьмо, що остання фраза продовжується так: «двох доконечностей (deux necessités), що їх проголошують сучасні події й що до них мусить закликати нашу країну кожен розсудливий письменник».
Релігії, як бачимо, надається за 40-х років значення суто політичне. Розсудливі люди мусять пропагувати релігію, як засіб утихомирити революційний рух, рух селянства й пролетаріату. Про це одверто скаже Бальзак у «Селянах», та цілком помилкове є поширене уявлення про Бальзака, як природного з народження, так мовити б, консерватора. В першому періоді своєї творчості Бальзак виявляє певний нахил до лібералізму. Він повертається захоплений, схвильований за спогадами сестри, з лекцій ліберальних професорів — Вільмена, Кузена, Гізо. Він обирає за першого свого літературного героя Кромвела. Він виступає в ранніх псевдонімних романах, як антиклерикал, він подає як єдину геройську постать у «Шуанах» старого республіканця Гюло. «Шуани» — надзвичайно цінний матеріал для характеристики раннього ідеологічного обличчя Бальзака і перше його художнє досягнення, надхнене вже не «романами жахів», а історичними романами Вальтер-Скотта. Це 1828 рік. Це вже більше, ніж половина життя Бальзакового. Мансардний його період кінчається. Бальзак простує до «вищого світу». За першою його «музою», що за 20-х років знайомить Бальзака з світом герцогів, витончених маркіз і графинь, за пані де-Берні, колишньою двірською дамою, йдуть реальні титуловані «музи» — графиня д'Абрантес, графиня Ганська, що 1850 р., за три місяці до смерті Бальзака, стане його дружиною.
Звичайно, дуже наівно було б пояснювати Бальзакове тяжіння до аристократичних кіл, як це роблять деякі буржуазні критики, впливом цих аристократичних «муз». Бальзак завойовує їх не як збіднілий аристократ Растіньяк, а як геніальний «плебей». Починаючи з Липневої революції цей «плебей» ідеологічно йде праворуч. Буржуазна монархія розчарувала й витриманіших від молодого Бальзака лібералів-республіканців. Це її називає Беранже смердючим багнищем у «Бонді», а Барб'є — темною й гидкою ринвою, жахливим торжищем, де «клекоче без угаву змагання всіх гендлярських зграй». На вершках буржуазного суспільства, пише К. Маркс, «виявлялася нестримна, що кожної хвилини приходила в конфлікт із самими буржуазними законами, нездорова розпусна хтивість, що в ній звичайно шукає собі задоволення багатство,
