вашої гостинності на дві години. Подумайте добре, пане, бо хоч я прохач, але змушений наказувати з деспотизмом конечної потреби. Я хочу арабської гостинності. Хай я буду для вас священний; а ні — то відчиняйте, піду на смерть! Мені треба тайни, притулку й води. Ох, води! — проказав він хрипко.
— Хто ви? — спитав генерал, здивований гарячковою швидкістю, з якою говорив невідомий.
— Ах, хто я? Гаразд, відчиняйте, я піду, — відповів чоловік з виразом пекельної іронії.
Як генерал не справляв проміння свого ліхтаря, але міг бачити тільки низ цього обличчя, в якому ніщо не промовляло на користь гостинності, що її незнайомий дивно вимагав, — щоки були тремтячі й сині, риси жахливо скривлені. В тіні, яку кидав край капелюха, очі вимальовувались, як два вогні, від яких майже зблідло мерехтливе світло свічки. Проте, треба було відповісти.
— Пане, — сказав генерал, — ваші слова такі незвичайні, що на моєму місці ви б…
— Ви володієте моїм життям, — скрикнув жахливим голосом чужинець, перебиваючи господаря.
— Дві години? — спитав маркіз нерішуче.
— Дві години! — відповів той.
Але раптом він розпачливим рухом відсунув капелюха, відкрив чоло, немов роблячи останню спробу, глянув поглядом, що своєю яскравістю пронизав генералові душу. Цей рух свідомості й волі скидався на блискавку й розчавлював, як грім, бо бувають моменти, коли люди мають нез'ясовну владу.
— Ідіть, хто б ви не були, ви будете в безпеці під моїм дахом, — сказав поважно господар, який корився, мабуть, тому інстинктивному пориванню, яке люди не завжди можуть пояснити.
— Бог віддячить вам за це, — додав невідомий, глибоко зідхнувши.
— Ви озброєні? — спитав генерал.
Замість відповіді чужинець, ледве даючи йому змогу оглянути шубу, розгорнув її і мерщій загорнувся знову.
157
