стіанства («Св. Антоній»), глузує з чудернацького захоплення наукою своїх диваків Бювара й Пекюше, і тільки один раз опинився він у своїй творчості в Парижі, щоб показати його очами мрійливого епігона романтики, безвільного, пасивного Фредеріка Моро.
Бальзак має охопити в своїх романах увесь Париж, усі його соціальні поверхи, всю Францію. Величезне коло «Людської комедії», як назве 1842 р. Бальзак свої романи, поділено на шість головних секторів: 1) Сцени приватного життя, 2) Сцени паризького життя, 3) Сцени провінціального життя, 4) Сцени політичного життя, 5) Сцени військового життя, 6) Сцени селянського життя. Всі ці «сцени», всі ці десятки, сотні образів пов'язані з добою Реставрації і Липневої монархії, але слід зауважити, що першу подає й аналізує Бальзак у світлі своїх спостережень над другою, що є, за Ф. Енгельсом, констатування «непоправного розкладу вищого суспільства», улюблених його аристократів. Детально й чітко висвітлює цей процес Бальзак у двох романах, що їх завжди обминають, як «другорядні», — в «Історії тринадцятьох», «Золотоокій дівчині», «Графині де-Ланже», — але саме тут ключ до розуміння діалектики ідеологічного розвитку Бальзака, до соціології його «першорядних» романів. Для нас ці романи цікаві тому, що в них Бальзак подає характеристику всіх класів, усієї структури суспільства, його «поверхів», як він висловлюється.
Загальну характеристику переможної великої буржуазії Бальзак подав у «Шагреновій шкірі» устами літератора Люсто. Уряд, зазначає він, «тобто банківська та адвокатська аристократія, що репрезентує тепер свою батьківщину, як колись попи монархію, відчув потребу дурити добрий французький народ новими словечками й старими ідеями».
Старі ідеї — це якнайбільше грошей, якнайбільше визиску, це, як писав Барб'ю, змагання всіх гендлярських зграй, «щоб дрантя і собі ввірвать шматок кривавий, від влади знищеної вкрай»[1]. 1846 року, в романі «Кузина Бетта» Бальзак скаже ще виразніше вустами комерсанта й громадського діяча Кревеля: «Ви помиляєтесь, любий янголе, коли думаєте, що керує в нас король Луі-Філіпп, а він не помиляється. Він знаю, як і всі ми, що над Хартією (конституцію — С. Р.) є свята, шановна, поважна, ласкава, чарівна, шляхетна, молода і всемогутня монета — сто су».
Чи не збігається ця в'їдлива характеристика переможних «гендлярів» з тою блискучою Марксовою характеристикою, яку бачимо в «Класовій боротьбі у Франції 1848–1850 рр.»? «Липнева монархія, читаємо, була не що інше, як акційна спілка для експлуатації національного багатства, її дивіденти розподіляли між міністрами, палатами 240 000 виборців та їхніми прибічниками. Луі-Філіпп був за директора цієї спілки»[2]. Париж, скаже Бальзак у передмові до «Людської Комедії», це — «базар, де все продається,
