Віддавшись заміж, ти стала вільна в своїх вчинках, давати звіт за них ти мусиш тільки чоловікові; може то була моя провина, але я так мало давала тобі відчувати материнську владу, що вважаю себе в праві примусити тебе хоч раз вислухати мене в поважному становищі, коли порада тобі конче потрібна. Подумай, Моіно, що я одружила тебе з чоловіком високих здібностей, яким ти можеш пишатися, що…
— Мамо! — свавільно скрикнула Моіна, перебиваючи її, — я знаю, що ти хочеш сказати. Ти хочеш повчати мене за Альфреда.
— Ти не відгадала б так добре, Моіно, — сказала поважно маркіза, намагаючись стримати сльози, — якби не почувала…
— Чого?.. — спитала та майже згорда. — Алеж, мамо, справді…
— Моіно! — скрикнула пані д'Еглемон, роблячи надзвичайне зусилля. — Мусиш уважно вислухати те, що я повинна тобі сказати…
— Слухаю, — сказала графиня, склавши руки й зухвало вдаючи покору. — Дозвольте мені, мамо, — додала вона з неймовірною байдужістю, — подзвонити Поліні й відіслати її…
Вона подзвонила.
— Люба дитино, Поліна не може почути…
— Мамо! — відповіла графиня так серйозно, що мати відчула в цьому щось незвичайне — я мушу…
Вона спинилась, ввійшла покоївка.
— Поліно, підіть ви самі до Бодрана дізнатися, чому ще немає мого капелюха.
Вона знову сіла й уважно глянула на матір. Маркіза, в якої серце згнітилося, очі висохли, яка почувала той біль, що його може зрозуміти тільки мати, почала говорити, щоб напутити Моіну в небезпеці, яка їй загрожувала. Але графиню чи то ображала підозра, яку мати мала проти сина маркіза де-Ванденеса, чи то вона була жертвою незрозумілого шаленства, секрет якого полягає в недосвідченості молодості, але вона скористалася з одної з пауз матері, щоб сказати їй із силуваним сміхом:
205
