пестливої для неї руки, і заридала. Пробуджена її слізьми, маркіза ще раз побачила свою Моіну, потім на звук її ридань, що, здавалось, розбивали її ніжні груди, вона глянула на неї і посміхнулась. Ця посмішка довела молодій убійниці, що серце матері є безодня, в глибу якої завжди знайдеш прощення.
Як тільки довідалися про маркізине становище, розіслали верхи людей по лікаря, хірурга й унуків пані д'Еглемон. Молода маркіза з дітьми прийшла разом з лікарями, і всі стояли поважним, мовчазним, тривожним гуртом, де були й слуги. Не чуючи ніякого шуму, молода маркіза підійшла й тихо постукала в двері кімнати. За цим гаслом Моіна, прокинувшись, мабуть, від свого горя, різко відчинила обидві половинки дверей, глянула похмуро на ці родинні збори й вийшла в такому замішанні, яке промовляло краще за слова. Побачивши цю живу гризоту, кожен мовчав. Всім видно було застиглі маркізині ноги, судорожно витягнуті на смертному ліжку. Моіна сперлася на двері, глянула на родичів і сказала глухо:
— Я втратила матір!
Париж, 1828-1844.
