Щирість цих признань зворушили молодика; він глянув не так вороже на пані Крошар, що поволі до них підходила.
— Ну, чи добре ви наговорилися, діти мої? — спитала вона їх вибачливо й насмішкувато. — І подумати, що маленький капрал сидів там, де ви сидите зараз, — додала вона, хвилину помовчавши. — Бідний, — продовжувала вона, — як любив його мій покійний чоловік! Ах, добре зробив Крошар, що помер, бо він не стерпів би, якби довідався, куди вони його засадили!
Роже приклав пальця до уст, і добра старуха, похитавши головою, сказала поважно:
— Гаразд, я держатиму язик за зубами. Але, — додала вона, розсуваючи кінці свого корсажу й показуючи хреста й червону стрічку, що носила на шиї на вузенькій чорній стрічці, — вони не перешкодять мені носити те, що він дав моєму сердешному Крошарові, і я накажу поховати себе з…
Чуючи ці слова, що тоді вважалися за бунтарські, Роже спинив стару матір, несподівано підвівшись, і вони вернулись алеями парку до села. Молодик зник на кілька хвилин, щоб замовити обід в найкращому ресторані в Таверні, а тоді вернувся до жінок і повів їх туди лісовими стежками. Обід був веселий. Роже вже не був тією похмурою постаттю, яка колись проходила вулицею Турніке; він не скидався на «чорного добродія», а на довірливого молодика, що йде за течією життя, як і ці дві безжурні працьовиті жінки, які завтра, може, залишаться без хліба. Він наче був під впливом радощів дитинства, в його посмішці позначалося щось дитяче, пестливе. Коли перед п'ятою годиною веселий обід закінчився кількома склянками шампанського, Роже перший запропонував піти під каштани на сільський бал, де почав з Кароліною танцювати. Руки їхні значуще потискувались, серця билися, оживлені однією надією, і під блакитним небом, у скісних пурпурових проміннях заходу їхні погляди набували такого блиску, що перед ним блідло для них небесне сяйво. Дивна могутність думки й бажання! Ніщо не здавалось неможливим цим двом істотам. Тих чарівних хвилин, коли втіха кидає свої відблиски навіть на майбутнє,
227
