— В щасті, — твердо відповів граф. — Ви знаєте, пані, що є два способи служити богові. Деякі христіани гадають, що, заходячи певної години до церкви, щоб прочитати «отче наш», слухаючи в ній акуратно обідню й утримуючись від усякого гріха, вони потраплять до раю; такі христіани, пані, підуть до пекла; вони не любили бога заради його самого, вони не поклонялися йому так, як він того бажає, вони не принесли йому ніякої жертви. Хоч і лагідні з вигляду, вони жорстокі до свого ближнього, вони бачать приписи, букву, а не дух. Так чинили й ви з вашим земним дружиною. Ви моє щастя принесли в жертву спасінню своєї душі, ви були захоплені молитвою, коли я підходив до вас з радісним серцем, ви плакали, коли мусіли б розважати мене серед моїх турбот, ви не зуміли задовольнити жодної з тих вимог щодо втіхи, які я ставив вам.
— А якщо ці вимоги були злочинні, — запально скрикнула графиня, — чи мусіла я занапастити душу, щоб догодити вам?
— Це була б жертва, яку в іншої, що більше любила б, вистачило б сили принести, — холодно відповів Гранвіль.
— О, боже, — скрикнула вона, плачучи, — ти чуєш його! Чи був він гідний молитов і повстриманості, якими я себе виснажувала, щоб спокутувати його гріхи й свої? До чого ж тоді чеснота?
— На те, щоб досягти неба, моя люба. Неможливо заразом бути дружиною чоловіка і христовою нареченою, це двомужництво; треба вміти вибрати між чоловіком і манастирем. Задля майбутнього ви вигнали з своєї душі будьяку любов, будьяку відданість, що її бог волів вам почувати до мене, ви ставилися до світу тільки з почуттям ненависті…
— Хіба я вас не любила?
— Ні, пані.
— Що ж тоді таке любов? — мимоволі спитала графиня.
— Любов, моя люба, — відповів Гранвіль з якимсь насмішкуватим здивованням, — це щось таке, чого вам не сила збагнути. Холодне нормандське небо не може пере-
270
