Пані графині д'Абрантес зичливий слуга Оноре де-Бальзак.
На початку весни 1822 року паризькі лікарі відрядили в долішню Нормандію одного молодика, що саме видужував від запальної хвороби, спричиненої деякою надмірністю в навчанні, а може й у житті. Його одужання потребувало безумовного спокою, ніжного харчування, свіжого повітря й цілковитої відсутності гострих вражінь. Отже буйні беєйські поля і мляве провінціальне життя здавались сприятливими для його відживлення. Він прибув до Беє, гарненького міста, розташованого за два льє від моря, до одної з своїх кузин, що прийняла його з сердечністю, властивою людям, які звикли до самотнього життя і для яких прибуття родича або приятеля стає за щастя.
Деякими звичаями всі невеличкі міста скидаються одне на одне. Тож по кількох вечорах, проведених у своєї кузини пані де-Сент-Север, чи в когось з осіб, що складали її коло, цей молодий парижанин, якого звати було — барон Гастон де-Нюель, перезнайомився незабаром з людьми, що їх це виключне товариство вважало за ціле місто. Гастон де-Нюель помітив у них ті незмінні особисті якості, що їх спостережники знаходять у численних столичках давніх держав, з яких складалася колись Франція.
Найперше, тут була родина, якої шляхетство, за п'ятдесят льє вже й невідоме, вважається в департаменті за незаперечене і за найдавнішої стародавності. Ця ніби королівська родина в малому вигляді сягає завдяки своїм шлюбним зв'язкам, хоч про це ніде не згадується, до
