він непомітно перейме його звичаї і звикне до його порожнечі, що полонить його і губить. Гастонові легені вже призвичаювались до цього повітря. Ладний зазнати рослинного щастя днів, що минали без клопоту й думок, він починав забувати про той рух соків, про те постійне запліднення духу, до якого так палко поривався в паризьких сферах, і мав закам'яніти серед цих окам'янілостей, лишитись тут назавжди, як Уліссові товариші, вдоволений своєю огрядністю. Якось увечері Гастон де-Нюель сидів між однією старою дамою і одним з генеральних вікаріїв діоцезу у вітальні з панелями, розмальованими сірим кольором, викладеній великими глиняними білими тахлями, оздобленій родинними портретами, з чотирма столами до гри, круг яких шістнадцять осіб правили теревені, граючи у віст. Там, ні про що не думаючи, але стравлюючи чудовий обід, що в провінції становить подію дня, він спіймав себе на тому, що виправдує тутешні звичаї. Йому ставало зрозумілим, чому ці люди вживають і далі вчорашні карти, тасують їх на зношеному килимі і як вони дійшли до того, що вже ні для себе, ні для інших не одягаються. Він добачав якусь філософію в одноманітному русі цього кругового життя, в спокої логічних звичок і в невіданні прекрасного. Одно слово, він майже збагнув марність розкоші. Париж з його пристрастями, бурями й насолодами поставав тепер у його уяві, як згадка з дитинства. Він щиро милувався з червоних рук та скромного й боязкого вигляду однієї молодої особи, якої лице на перший погляд здалось йому дурнуватим, манери незграбними, вся вона відворотною, а її міна аж надто кумедною. Він гинув. Приїхавши до Парижа з провінції, він знову впав би після запального паризького життя в холодне провінціальне животіння, коли б не одна фраза, що вразила його слух і дала йому раптове збудження, мов якийсь оригінальний мотив в акомпаніменті нудної опери.
— Ви не були вчора в пані де-Босеан? — сказала стара жінка до голови тутешнього князівського дому.
— Я був сьогодні вранці, — відповів той. — Застав її
