сухі й холодні, які були вони ніжно елегантні й граціозні, коли вона його зустрічала. Пан де-Нюель підвівся й стояв. Пані де-Босеан знову глянула на нього, ніби кажучи:
— Ну! Ви не йдете?
В цьому погляді відбилось таке гостре глузування, що Гастон зблід, як людина, що ось-ось знепритомніє. Сльози навернулись йому на очі; але він їх стримав, висушив на вогні сорому й розпачу; потім глянув на пані де-Босеан з гордістю, що виявляла разом і покору, і певну свідомість своєї вартості, — віконтеса мала право його карати, але чи ж мусіла вона робити це? Потім вийшов. Проходячи передпокоєм, він збагнув прозірливістю духу й розуму, загостреною від пристрасті, всю небезпеку свого становища. «Коли я покину цей дім, подумав він, то не зможу вже ніколи в нього вернутися; я назавжди зостанусь дурнем для віконтеси. Неможливо, щоб жінка, — а вона жінка! — не здогадалась про кохання, навіяне нею; може вона й шкодує невиразно й мимоволі, що відрядила мене так гостро, але вона не мусить, вона не може скасувати свого вироку; я мушу її зрозуміти».
Так міркуючи, Гастон спиняється на ганку, скрикує, жваво обертається й каже:
— Я щось забув!
І знову йде до вітальні в супроводі лакея, що, сповнений поваги до барона та до священих прав власності, був цілком ошуканий наівним тоном, яким ту фразу сказано. Гастон увійшов тихо, без доповіді. Коли віконтеса, гадаючи, мабуть, що то лакей, підвела голову, вона побачила перед себе пана де-Нюеля.
— Жак мені посвітив, — сказав він, посміхаючись. Його посмішка, позначена трохи сумною грацією, позбавляла ці слова всього, що було в них жартівливого, а тон, яким їх вимовлено, мусів доходити до серця.
Пані де-Босеан була роззброєна.
— Що ж, сідайте, — сказала вона.
Гастон жадібним рухом заволодів стільцем. Його очі, оживлені блаженством, так ясно сяяли, що віконтеса не змогла витримати цього молодого погляду й спустила очі
