ків на іменини батьків, — це негодящі подарунки для всіх, крім тих, що їх одержують:
«Пані!
Ви маєте таку велику владу над моїм серцем, душею і особою, що тепер моя доля залежить цілком від вас. Не кидайте мого листа в огонь. Будьте досить ласкаві й прочитайте його. Може, ви пробачите мені першу фразу, помітивши, що це не є вульгарне чи корисливе освідчення, а вияв природного факту. Може, вас зворушить скромність моїх прохань, покора, яку навіює мені почуття моєї нижчості і вплив вашого рішення на моє життя. В мої літа, пані, я вмію тільки любити, я не знаю ні того, що може подобатись жінці, ні того, що зваблює її; але в серці я почуваю до неї п'янкий захват. Мене непереможно пориває до вас безмежна радість, яку ви даєте мені зазнавати, і я думаю про вас з усім егоізмом, який веде нас туди, де є для нас живуще тепло. Я не думаю, що годен вас. Ні, мені здається неможливим, щоб я, молодий, нетямущий, боязкий, дав вам бодай тисячну частку того щастя, яким я дихав, слухавши вас, бачивши вас. Ви для мене єдина жінка, що існує в світі. Не уявляючи без вас життя, я вирішив покинути Францію і податись гратися своїм існуванням, аж доки не занепащу його в якійсь неможливій пригоді в Індії, Африці, не знаю де. Хіба ж не мушу я чимсь безконечним поборювати безмежне кохання? Та коли ви схочете лишити мені надію, — не на те, щоб бути вашим, а щоб здобути вашу приязнь, — я лишаюсь. Дозвольте мені проводити коло вас, хоч зрідка, коли ви цього вимагаєте, по кілька годин, подібних до тих, що я виманив. Цього крихкого щастя, якого гострі втіхи можуть бути заборонені мені після будьякого надто палкого слова, мені вистачить, щоб я міг терпіти буяння своєї крові. Може я надто прибільшую вашу великодушність, коли прошу вас пристати на угоду, де все лише для мене корисне? Але ви добре зумієте показати світові, для якого ви стільки жертвуєте, що я для вас — ніщо. Ви ж така розумна й така горда! Чого б ви мали боятись? А тепер мені хотілося б
