слухав «Каприз» Герольда[1] що калічила на піаніно його дружина, і подавсь до маркізи, мов біг на побачення. Він плигнув до парку у відомий йому вилом і пішов поволі алеями, часом спиняючись, мов хотів угамувати дзвінке кидання серця; потім, дійшовши до замку, почув у ньому глухий гомін і подумав, що вся челядь за столом. Він попростував до покоїв панії де-Босеан. Маркіза ніколи не покидала своєї спальні; пан де-Нюель дійшов до дверей, не зчинивши й найменшого шелесту. Там, при світлі двох свічок він побачив маркізу, худу й бліду, що сиділа у великому кріслі; чоло їй похилилось, руки звисли, очі застигли на якійсь речі, яку вона, здавалось, і не бачила. Це була скорбота в найповнішому її вияві. В цій поставі була якась невиразна надія, але не знати, чи Клара Бургундська дивилася в могилу, чи в минуле. Може сльози пана де-Нюеля заблищали в темряві, може вона почула легкий звук його дихання, може він несамохіть здригнувся, а може з його присутністю неминуче було зв'язане явище вчування, звичка до якого становить разом і славу, і щастя, і доказ справжнього кохання. Пані де-Босеан поволі повернула обличчя до дверей і побачила свого колишнього коханця. Тоді граф ступив скілька кроків.
— Якщо ви підійдете, пане, — скрикнула маркіза, збліднувши, — я кинусь у це вікно!
Вона скочила до віконного засува, відчинила його й стала одною ногою на надвірнє підвіконня, тримаючись рукою за балкон, а лицем обернувшись до Гастона.
— Вийдіть! Вийдіть! — крикнула вона. — Інакше я кидаюсь.
На цьому жахливому слові пан де-Нюель, почувши, що й челядь захвилювалась, вибіг, як злочинець.
Вернувшись додому, граф написав коротенького листа й доручив своєму лакеєві віднести його пані де-Босеан, наказавши повідомити маркізу, що йдеться про його життя чи смерть. Коли посланець пішов, пан де-Нюель увійшов до вітальні й застав тут свою дружину, що й досі розби-
- ↑ Французький композитор початку XIX ст.
