дочок на спадщину, жінка не часто буває заможною. Але Оноріна Педротті, єдина дочка банкіра, що не мав спадкоємців синів, була винятком щодо цього. Не зважаючи на принаду навіяної пристрасті, генеральний консул, здається, не мав на думці дружитися. І це сталося лише по двох роках, і то завдяки тому, що в справу втрутився посол під час перебування двору в Генуї. Молодик зрікся свого попереднього рішення не так через зворушливу закоханість Оноріни Педротті, як через деякі невідомі нікому обставини; адже в особистому житті в людини трапляються кризи, які в потоках щоденного клопоту так швидко забуваються, що згодом і найприродніші вчинки здаються нам незрозумілими. Таке явище можна спостерігати й щодо значних історичних подій.
Принаймні, так гадала Генуя, бо, на думку декого з генуйок, лише слово «пристрасть» могло пояснити виняткову стриманість і нахил до меланхолії в французькому консулові. Тут до речі буде зауважити, що жінки ніколи не скаржаться на ту, кому дано перевагу, вони залюбки жертвують собою задля спільної справи. Отож, Оноріна Педротті, яка може й зненавиділа б консула, якби він просто знехтував її кохання, кохала його, проте, не менш, а може й дужче, знаючи, що він у когось закоханий. В сердечних справах жінки визнають право першості. І все вважають за можливе там, де йдеться про пристрасть.
Людина ніколи не буває безкарно дипломатом — sposo[1] був німий, як могила, і такий затайливий, що генуйські купці вважали за вмисну поведінку молодого консула, який, може, й не здобув би спадкоємиці, якби не грав перед нею ролю «Хворого та й годі»[2] з кохання. Та коли б тому й правда була, жінки визнали б це за надто ганебне і не поняли б віри. Отож, дочка Педротті старалась розважити його своїм коханням, заколисати своєю ніжністю і ласками італійки його незрозумілі для неї страждання. Сеньйор Педротті не мав підстави скаржитись на того,
